«Столик…» – незвична й надзвичайно талановита книжка. Сумна, іронічна й чесна. Це щоденник дорослішання. Ніби перечитування старих нотаток у новому, денному світлі. З новими знаннями, які постають як коментарі на полях сторінок, – незауважені деталі, інтонації, реакції – все сяє новими барвами. Таке переосмислення немалого відрізка власного життя і власних переконань потребує мужності, а також щирості. Насамперед перед собою.
Павел Решка переконує, що «Столик…» – не репортаж, хоча й описує реальні події і реальних людей. Водночас перекладач книжки Сашко Бойченко вважає, що це автобіографічний роман із кільцевою композицією і величезною кількістю прямих та зашифрованих цитат. Крім того, сюжет цього роману весь час спирається на інші романи, щоби врешті-решт їх «деконструювати» і продемонструвати, що автор дуже помилявся, коли вписував свою історію в їхній контекст.
Якби Бальзак не назвав колись один зі своїх романів «Утрачені ілюзії», то тепер так міг би назвати свою книжку Павел Решка. Логіка його роману – це рух від зачарування до розчарування, від «здавалося» до «виявилося». Здавалося, що Росія може стати нормальною демократичною країною. Здавалося, що в Росії є опозиція. Здавалося, що російська культура – велика і гуманістична. Виявилося, що все це – ілюзії, які розсипаються на порох.
Росія загалом – це дикість, руйнування і смерть.