Антін Лотоцький «Михайло семиліток» — читати оповідання онлайн
31 жовтня 2025 р.•
«Михайло семиліток» Антіна Лотоцького — оповідання з народного переказу про юного князенка Михайлика, сина князя Володимира, який був душею київського народу. Коли кияни, спокушені чорними духами, вирішили віддати його печенігам, Михайлик покинув Київ і чекає, поки народ усвідомить свою силу.
Антін Лотоцький «Михайло семиліток» — читати повністю
I. Початок — князенко Михайлик
Було се дуже давно. Ще як на наші землі набігав дикий кочовий нарід печеніги й нищив та руйнував села й міста, а людей убивав або забирав у тяжку неволю.
А панував тоді в нашому славному золотоверхому Києві князь Володимир. У князя був син Михайлик. Молоденький ще був князенко Михайлик, семиліток, але що се за дитина була!
Який славний стрілець був із нього. Було, ганяється конем (бо й на коні їздив, наче вродився на ньому), птаху на лету з лука вцілить. Як де батько, князь Володимир, виправляється, було, чи то на лови, чи то в бій, усе він, було, проситься, щоби і його взяв із собою.
Славний був лицар князенко Михайлик-семиліток. Батько його дуже любив, любив його й увесь нapід.
— Знати, що лицарська кров плине в ньому, — говорили люди.
II. Облога Києва печенігами
І сталося тоді, що печеніги великою силою насунули на Вкраїну. Підійшли під самісінький Київ і облягли його з усіх сторін, як чорна хмара. Добуваються до Києва, б'ють таранами в мури. От-от, думають, буде Київ наш. Та де там! Мури стоять, як стояли, не подаються.
Стріляють печеніги до міста, до киян, що стоять на мурах, та стріли не ранять киян, лише вертають і ранять самих печенігів.
«Що б се таке було? — думають печеніги, дивуються. Досі ще ніяке місто, хоч би й як сильно укріплене, не встояло перед нашими таранами. А тут б'ємо в мури вже більше як тиждень, мури нітрохи не подаються: стріляємо — наші стріли не ранять ворогів, лише вертають і нас іще ранять! Що се? Якісь чари, чи що?»
Порада ворожбитів:
Кличуть ворожбитів. Питають. А ворожбити кажуть:
— Не здобути вам отсього Києва ніколи! Там у Києві в князя Володимира є син-семиліток. Малий він іще, а вже великий і славний лицар із нього. Се його побут у мурах міста не дає вам здобути Києва. Сей семиліток се душа народу, його сила. Щоби здобути місто, треба перше його відтам дістати.
— Що ж нам робити, що нам діяти, щоб його відтам позбутися? Може, наслати на нього яких убійників, може, підплатити якого киянина, щоби вбив його?
— Убити?! Його? Його ніхто не вб'є! Кажемо ж вам що він душа народу, а хіба ж можна душу, живу душу вбити? Можна її ув'язнити, поневолити темними силами, але вбити — ніколи…
План печенігів:
— Є рада на се, — каже один ворожбит, чорний як смола, з очима, як грань, — є рада! Пошліть до князя Володимира послів, нехай вам видасть князенка у заклад, а ви за те обіцяйте буцімто відступите від облоги.
— Або ж вони видадуть?
— Видадуть, — каже цей самий ворожбит. — Ні князь, ні нарід не свідомі ще того, кого вони мають у себе. Заплатіть мені добре, а я нашлю в місто чорних духів, і вони вмовлять нарід!
III. Віче — зрада народу
Приходять посли в княжий терем і кажуть:
— Прислав нас до тебе, князю, наш князь із заявою, що він із своїм військом готов відступити від облоги Києва й вернути в свою землю, але під умовою, що ти, князю, даш йому в заклад свойого семилітнього сина.
— Михайлика?! — скрикнув князь і аж зірвався зі свойого престолу. — О ні! Ніколи!
Та чорний дух шепче князю:
— Спитай у віча, як віче рішить.
І загудів вічевий дзвін. Народ зібрався на майдані.
Промова князя:
— Панове громадо! Лихо налітіло нас! Печеніги облягли місто так, що нам і рушитися з міста нікуди. Печенізький князь прислав послів із заявою, що він готов відступити у свою землю, аби лиш я дав у заклад свойого семилітнього сина Михайлика.
Громада загула:
— Що, Михайлика! Ні, ми Михайлика не дамо від себе, годі!
Підступ Лихослава:
Але чорні духи підбурили старшого брата Михайлика — Лихослава (горбатого, злого, заздрісного). Він виступив:
— Панове громадо! Хоч як се мені важко приходить, я не можу дати іншої ради, бо вище ставлю справу загальну над родинну, як лише сю, щоби дати їм у заклад Михайлика.
Нарід заметушився. І виступив старий боярин Збигонь:
— І моя така рада, щоби дати печенігам князенка в заклад. Молоденький князенко там, у чужому краю, між чужим народом, набере більше досвіду, збільшить свої знання й верне до нас, як виросте, досвідним і мудрим князем.
І коли князь спитав:
— Ну, що ж, панове громадо, дати Михайлика в заклад печенігам чи не дати?
Велика більшість загула:
— Дати, дати! Нема іншої ради!
IV. Прощання Михайлика
А малий Михайлик увесь час віча стояв у вікні терема та й чув усе. Засмутився Михайлик. Він бачив, що нарід ще несвідомий сього, кого він дає від себе, несвідомий сього, що сим сам собі готовить загибель.
«Треба конче, щоби весь нарід прийшов до свідомості, що без нього, без Михайлика, він не встоїться, пропаде. Щоби його рятувати, треба йому, Михайликові на якийсь час, може, надовго скритися».
І він виступив перед громадою та й каже:
Ой, кияне, кияне, панове громадо.
Погана ваша рада,
Якби ви розум мали,
Мене не видавали,
Поки світ світом,
Вороги Києва не достали.
А так прощавайте!
V. Чудо — від'їзд Михайлика
Сказав се Михайлик і повелів слугам привести собі коня. І в одній хвилі в коня виросли крила, а від Михайлика вдарила така ясність, що весь нарід аж жахнувся із дива.
А Михайло-семиліток проїхав проміж нарід і приїхав під Золоті ворота. Він узяв Золоті ворота на золоті стремена й вихором погнався між ворогів.
Кінь летів на крилах. Ворогів на сам вид ясного лицаря на крилатому коні зняв страх і переполох. А Михайлик гнався самою серединою ворожого табору. І що махне мечем по правий бік, — то ворог, як зрубане дерево, паде; що махне мечем по лівий бік, — то ворог, як підкошена трава, стелиться. І заки Михайлик переїхав ворожий табір, усі печеніги покотом неживі лежали.
Фінал:
— Отсе моя остання тепер прислуга тобі, мій рідний Києве! Не верну я до тебе, аж поки весь нарід не прийде до свідомості, хто він, яка в його сила, не отямиться. Прощай, Києве, прощай!..
І глянув ще востанне на золотоверхий Київ та й зник. Поїхав далеко-далеко, за сьомі гори, за сьомі ріки. Там поставив золоті ворота та й стереже їх до слушного часу. Сидить він там і ніколи не старіється, — усе він такий, яким вийшов із Києва, молодий, семиліток…
Символіка оповідання
Михайло-семиліток:
Символізує душу народу, його силу, національну свідомість. Доки народ усвідомлює свою єдність — він непереможний.
Чорні духи:
Символізують зраду, підступність, маніпуляцію. Вони нашіптують людям неправильні думки.
Лихослав:
Символ зрадника, який думає лише про власну користь. Готовий зрадити рідного брата заради влади.
Крилатий кінь:
Символ свободи, чудесної сили. Михайлик стає майже божественною істотою.
Золоті ворота:
Символ бар'єру між Києвом і ворогами. Михайлик їх охороняє — без нього Київ беззахисний.
«За сьомі гори, за сьомі ріки»:
Символ далекої країни, іншого виміру. Михайлик чекає в казковому просторі.
Головна ідея
Ідея оповідання:
- Національна свідомість — народ має усвідомити свою силу
- Єдність — без єдності народ слабкий
- Зрада згубна — чорні духи та зрадники знищують народ зсередини
- Чекання героя — Михайлик повернеться, коли народ отямиться
Актуальність сьогодні:
Оповідання актуальне і сьогодні. Воно нагадує:
- Народ сильний, коли усвідомлює свою єдність
- Зрадники та маніпулятори завжди є
- Треба берегти національну свідомість
- Герой чекає, поки народ стане свідомим
Легенда про Михайла-семилітка:
За народними переказами, Михайло-семиліток досі чекає «за сьомі гори, за сьомі ріки» і повернеться, коли український народ справді усвідомить свою силу і єдність.
Коментарі