Аналіз вірша «Бабунин дощ» Миколи Вінграновського

31 жовтня 2025 р.•

«Бабунин дощ» — один із найяскравіших віршів Миколи Вінграновського, написаний у 1981 році. Це твір, де звичайне природне явище — дощ — перетворюється на казкового персонажа, сповненого таємниці та сили. Поет створює неймовірно багатий образ, використовуючи фантазію, гумор та глибоке знання народної культури.

Літературний паспорт вірша

Автор: Микола Степанович Вінграновський

Рік написання: 1981

Рід літератури: лірика

Жанр: вірш

Вид лірики: пейзажна

Віршовий розмір: чотиристопний ямб

Римування: перехресне (ABAB)

Тема: пізнання всесвіту для того, щоб уловити, відчути й насолодитися невимовною гармонією природи

Ідея: змалювання неймовірної сили дощу через створення його фантастичного образу

Основна думка: зображення портрету дощу, пізнання його властивостей; патріотичні почуття поета уособлюють образи природи

Образ: дощ як казковий мандрівник, таємнича істота

Текст вірша «Бабунин дощ»

Бабунин дощ, на клямці цяпота,
І стежка в яблуках вже стежкояблуката,
З котяри — іскри! З м'яти — чамрота!
Пускає бульби на порозі хата…

Іде хтось темним садом-заховайсь!
Іде, й стає знадвору за стіною,
І мокро дихає над мокрою губою;
Як звуть його? Чи взагалі він звавсь?

Хто він такий в залатанім кожусі,
В кожусі, а хапає дрижаки?
Попискують пташата в його вусі,
І в бороді дрімають їжаки.

Одне — сов'яче око, друге — вовче,
Рука — крило, друга рука — весло,
Упівобличчя день, а пів-обличчя з ночі,
На голові посріблене сідло,

Де ж кінь його? У торбі кінь, я знаю.
Порожню торбу він би не носив…
Стоїть, і передихує, й чекає,
Мабуть, насправді вибився із сил,

Бо хто ж то знає, скільки йому років
І скільки він живе тисячоліть?
Прийшов під нашу хату ненароком,
Прийшов перечекати і стоїть:

Зайти чи ні до нас, до бульбохати?
З ноги на ногу ось переступив,
Щось наче хтів було мені сказати,
Та садом знов почапав у степи…

Художні засоби вірша

Вінграновський створює фантастичний образ дощу, використовуючи багатий арсенал художніх засобів:

Епітети:

бабунин (дощ) — надає дощу людських рис діда-мандрівника
стежкояблуката — авторський неологізм, стежка вкрита яблуками дощу
темним садом
залатанім кожусі
мокрою губою
сов'яче око
вовче око
посріблене сідло
порожню торбу

Метафори:

«мокро дихає» — дощ оживає, дихає
«хапає дрижаки» — дощ ловить краплі-дрижаки
«дрімають їжаки» (у бороді)
«З м'яти — чамрота!» — запах м'яти після дощу
«З котяри — іскри!» — іскри від котярів на вогнищі під дощем
«пускає бульби» — калюжі на порозі
«попискують пташата в його вусі» — звуки дощу

Протиставлення:

«Упівобличчя день, а пів-обличчя з ночі» — дощ поєднує в собі світло і темряву, день і ніч

Порівняння:

Рука — крило
Рука — весло
Хвіст — довбня або ступа

Риторичні запитання:

«Як звуть його? Чи взагалі він звавсь?»
«Хто він такий в залатанім кожусі?»
«Де ж кінь його?»
«Бо хто ж то знає, скільки йому років?»
«Зайти чи ні до нас, до бульбохати?»

Ці запитання створюють атмосферу таємниці, підкреслюють незвичайність гостя.

Авторські неологізми:

стежкояблуката — стежка, вкрита яблуками-краплями
бульбохата — хата з бульбашками-калюжами

Ці словотворчі експерименти — фірмовий знак Вінграновського, його унікальна мовна гра.

Образ дощу у вірші

Вінграновський створює багатогранний, майже міфологічний образ дощу:

Дощ як старий мандрівник: у залатаному кожусі, з торбою, вибився з сил, зупинився перечекати біля хати

Дощ як казкова істота: в нього різні очі (сов'яче і вовче), руки-крила, руки-весла, половина обличчя — день, половина — ніч

Дощ як вічний мандрівець: «хто ж то знає, скільки йому років і скільки він живе тисячоліть?» — дощ вічний, він існував завжди

Дощ як жива істота: він дихає, чекає, передихує, щось хоче сказати, переступає з ноги на ногу, вагається — зайти чи ні

У його вусах попискують пташата, у бороді дрімають їжаки — дощ несе з собою життя, він сам є життям.

Дощ як містична сила: Його кінь у торбі, на голові — посріблене сідло. Це натяки на давні міфи про вершників-стихії, що приїжджають з іншого світу.

Філософський зміст вірша

Основна думка: бачити в звичайних буденних краєвидах чарівну казку, вміти перетворювати реальність на поезію.

Вінграновський вчить нас дивитися на природу очима поета, бачити в ній не просто явища, а живих істот, кожна з яких має свою історію, характер, душу.

Патріотичні почуття поета уособлюють образи природи. Власне, так і має бути, адже людина шукає у природі духовного спокою і порятунку. Дощ у вірші — це не лише природне явище, а частина української землі, її душа, її голос.

Зв'язок з народною культурою:

Образ дощу-діда відсилає до давніх слов'янських вірувань про духів природи. «Бабунин дощ» — це дощ, що приходить як старий знайомий, як дід, який багато бачив і багато знає.

Вінграновський органічно поєднує фольклорну традицію з авторською фантазією, створюючи неповторний поетичний світ.