"Україна в огні" Олександр Довженко скорочено
27 травня 2025 р.•
Кіноповість Довженка «Україна в огні» розповідає про трагедію народу в роки Другої світової війни. Твір краще читати повністю, оскільки це історія нашого народу, та якщо потрібно згадати короткий зміст, тоді варто читати «Україна в огні» скорочено.
Початок війни. Сім'я Запорожців
Одного тихого дня влітку у саду зібралася сім'я колгоспника Лавріна Запорожця і співала улюблену материну пісню «Ой піду я до роду погуляти». Шумить, гуде Тополівка. До Лавріна приїхали гості — сини Роман, лейтенант прикордонних військ, Іван, артилерист, Савка, чорноморець, Григорій, агроном, Трохим, батько п'ятьох дітей.
«І дочка Олеся — всьому роду втіха. Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень». Усі співали, матір Тетяна Запорожчиха згадувала все життя — і горе, і радощі, і турботи, і тяжку працю на велику родину з малими дітьми. Вона раділа, що нарешті побачила всіх разом — за стільки років діти приїхали разом святкувати її п'ятдесятип'ятиліття.
Ніхто не міг і уявити, яка біда наближається до сім'ї. Мати з сльозами і смутком проводжала синів на війну, її стогін потонув у «морі людського плачу і скорбот, у розлуках, у реві моторів».
Фашистська навала та біженці
На схід їхали грузовики з людьми, що тікали від фашистської навали. Селяни, прив'язані «тисячолітніми узами до землі», дивувалися і лютували, чому всі тікають, а втікачі дивилися на тих, хто лишався, й самі дивувалися, чому вони не тікають, говорили, що німців чекають.
А в цей час біля криниці край села стояла Олеся, «смутна й тиха, які всі дівчата в ті часи на нашій на кривавій Україні». Бійці пили воду в дівчини з відра, і, прощаючись, відходили. Грузовики ревли по дорогах, везучи біженців, яким від страху і відчаю здавалося ворожим усе, що не їхало з ними.
Тетяна Запорожчиха полола город, і загинула від куль кулемета ворожого літака. Горять жита, топчуться людьми та підводами. Бігають бездомні коні та корови. Ревуть аероплани і скидають бомби.
Загибель Савки та характеристика Олесі
Лаврін доставив своїх синів до переправи. Аж тут почали бомбардувати міст. Брати Запорожці розбіглися хто куди, лише Савка зостався на возі. Через хвилину він вже був мертвим. Батько зблід і гукнув синам, щоб ішли за міст, а сам повернув додому. Коні тікали житами, а Лаврін плакав біля мертвого сина.
Олеся дивилася на дорогу. «Вона не була звичайного дівчиною. Вона була красива і чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала коло хати на все село, так голосно і так прекрасно, як, мабуть, і не снилось ні одній припудреній артистці з орденами. А вишивки Олесі висіли на стінах під склом в європейських музеях: в Лондоні, в музеї Альберт—Вікторія, в Парижі, в Мюнхені і Нью-Йорку, хоч вона про це й не знала».
Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом. Легковажні хлопці трохи соромились Олесі, вважаючи її за горду і неприступну…
Зустріч Олесі та Василя Кравчини
До Олесі підійшов один з останніх бійців, танкіст Василь Кравчина з-під Кам'янця-Подільського. «Був він добрий кремезний юнак… Здорові темні руки, патьоки на шиї і скронях і зморшки на чолі також не по літах». Боєць випив води і хотів іти, але Олеся його зупинила.
Вона запропонувала переночувати з нею… дівчина знала, що скоро до села прийдуть німці і не хотіла, щоб вони поглумилися над нею «…прошу тебе, нехай ти… переночуй зі мною…».
Та хлопець казав, що він не досойний, що він не герой, йому було соромно що вони одступають. Та Олеся не здавалася: «— Ти нещасний. І я нещасна. Пойми ж і ти мене. Глянь, що робиться. Я хочу згадувать тебе усе життя, а не отих мерців, що вже пливуть Десною. Останься, правда!»
І Василь Кравчина погодився. Вони пішли до хати. Олеся притиснула руку Василя до свого серця і сказала, що ніколи його не забуде. Попросила, щоб і він сказав такі слова…
Обітниця Василя
Олеся прощалася з Василем. Вона плакала і шептала, що коли станеться так, що вони житимуть удвох, то ніколи за все життя не скажуть один одному поганого, слова, навіть не подумають злого. Василь обіцяв знайти, відвоювати її:
«Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене, і плестимеш колючі німецькі дроти проти мене, і сіятимеш для ворога хліб під нагаями, ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти».
Юнак обійняв Олесю сільними руками і додав, що навіть якщо його вб'ють, то все одно він повернеться до неї: «Я пам'ятником стану з бронзи у твоїм селі, отам ось за вікном! Я зрозумів, Олесю,— стежка назад до тебе є одна, один є шлях. Шлях геройства». Прийшов до неї непотрібний, млявий, а тепер для нього відкрилися світ і мета в житті. Вранці Олеся та Василь попрощалися.
Окупація села
Фашисти захопили село. Вони привітно віталися, а потім забирали продукти, вибивали двері, різали свиней. Жартували з хазяйками, а тоді стріляли в них. Два німці, не соромлячись, скинули одежу і веліли Купріянисі випрати її.
У Києві бенкетували офіцери Гітлера. Сюди прилетів сам гауляйтер Кох. У своїй промові він проголосив смерть слов'янству, демократії і національним меншостям, євреям. Кожному солдатові він обіцяв 45 гектарів землі української.
Старий полковник німецької розвідки Ернст фон Крауз дав своєму синові лейтенанту Людвігу Краузу жменю землі і сказав: «На, їж! Цю землю можна їсти!» Людвіг стиснув землю в жмені й лизнув її язиком. Це був расовий гітлерівський пес останньої формації, жорстокий, лихий мерзотник, герой шибениць, масових палійств і ґвалтувань.
Німецькі плани знищення українців
Фашистські офіцери якраз проїжджали село, в якому вішали людей. Фон Крауз захотів дізнатися, що думає пасічник перед смертю. Той відповів, що справа їхня програна, раз вони бояться таких старих, як він.
Людвігові стало страшно, але батько сказав, що і в цього народу є «ахілесова п'ята»: «Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім'ї, дружби!»
Людвіг сказав: «Ми будемо нищити їх, поскільки кожний солдат мусить убить ворога. Я зрозумів тебе. Дальше вони самі будуть нищити один одного! Я розділю їх, куплю, розбещу!»
Вирішили, що українців треба знищити, поки ті не зрозуміли своїх помилок. Якщо німці не встигнуть це зробити — то програють.
Дезертири та зрада
У клуні Купріяна Хуторного зібралися товариші його синів, які дезертирували з армії. Це був «своєрідний клуб загублених душ». Вони пили горілку, грали в карти і проклинали долю.
Раптом вбігла дочка Купріяна Христя і перелякано сповістила, що їхній Павло завербувався в поліцію, уже йому й рушницю дали. Батько у відчаї кинувся на нього з кулаками, але той затулився зброєю.
Купріян суворо картав хлопців, адже вони зрадили присягу, у них в роду не було боягузів. Несподівано він схопив зброю у Павла, рушниця вистрілила і смертельно поранила його.
«У грізну годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві натури не піднялися до висот розуміння ходу історії».
Запорожець стає старостою
Німці оголосили збори села. Фон Крауз, проголошуючи промову, сказав, що тих, хто тікає в ліси, нападає на поліцаїв, він буде нещадно знищувати. Велів обрати старосту села. Ніхто не згоджувався.
Тоді людей загнали по шию у воду і почали стріляти над головами. Запалали кілька хат у селі. Стояли селяни довго, померзли, ледве трималися. І почали просити Лавріна Запорожця «прийняти гріх на душу», стати старостою. І Запорожець вирішив урятувати село, погодився.
Раптом вийшов якийсь чоловік і сказав, що Лавріна обирати старостою не можна, бо він голова колгоспу, в його п'ять синів у Червоній Армії і всі комуністи. Запропонував себе, бо втік аж із Сибіру. Люди з подивом упізнали куркуля Григорія Заброду. Фон Крауз призначив Заброду начальником поліції.
Партизанський рух
Дивне щось діялось. Люди орали, сіяли, молотили, але хліба не було. Пропадала худоба. Фон Крауз злився, катував народ, але так нічого і не міг добитися. Все мовчало…
Лаврін, бажаючи врятувати людей від цього, склав список молоді, яку німці можуть відправити до Німеччини на оборонні роботи. У хаті старости Запорожець передав Мині Товченику листа, сказавши, що від нього залежить доля багатьох людей.
Коли перед фон Краузом стояв побитий і знесилений Лаврін Запорожець, він оскаженів від люті і спитав: «Так це ти зібрав сотню юнаків і дівчат, щоб відправити їх в партизанський загін, і послав того листа?» Лаврін зізнався, що він просив партизан вбити по дорозі охорону і забрати до себе молодь.
Втеча з табору
Табір німці зробили у проваллі за селом. Під осіннім холодним небом він здавався кладовищем розритих могил. За колючим дротом плакав Лаврін Запорожець. Раптом його хтось покликав. Це Мотря Левчиха принесла йому хліба, картоплі та груш.
Левчиха вибігла з кущів, хотіла покласти клунок, але тут пролунав постріл вартового, і жінка впала мертва. Над ним став Заброда з автоматом. І чоловіки кинулись один на одного через колючий дріт. Зчепилися і душили один одного.
Під час бійки дріт порвався. В'язень був майже на волі. Але з-під дерева вискочив Людвіг Крауз, витягуючи маузера. Запорожець блискавично скочив і вбив офіцера ударом кулака. Взяв Забродин автомат і гукнув людям, щоб тікали.
Всі невільники піднялися і, поваливши дріт, побігли. Захоплені подихом свободи, кидалися в Десну і перепливали її навіть ті, хто не вмів плавати.
Олеся в німецькій неволі
Олеся і Христя бігли по містечкових провулках біля станції, намагаючись втекти від сторожі. Їх піймали і побили. Уночі дівчата знову тікали з поїзда на ходу, довго бігли. За ними гналися і стріляли.
Поїзд рушив. Христя шептала подрузі, що ненавидить чоловіків за погану війну, за слабкість. Олеся сказала, що не треба шукати тепер винних, а треба пам'ятати про своє призначення жінки: «Ми жінки, Христе. Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівся народ».
У Берліні продавали українських дівчат. Німці підходили до Олесі, оглядали її. Дівчину взяла дружина Ернста фон Крауза. Коли прийшов лист про загибель Людвіга, жінки заревли, а потім прибігли до Олесі і кинулися на неї. Ледь живою дівчина втекла від них і вистрибнула у вікно.
«Вона йшла додому. Сила, що несла її на схід, на Вкраїну, була надзвичайна, її несла мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність».
Повернення та перемога
Олеся дісталася до рідного села, від якого залишилися лише печища обгорілі. Там вона зустріла Христю. Дівчата кинулися в обійми одна одній і голосно заплакали.
Фон Крауз жорстоко помстився за смерть сина. Він спалив все село і перестріляв усіх жителів. Але ось у спалене село в'їхав невеликий кінний партизанинський загін на чолі з Романом Запорожцем. М'який, веселий чоловік став тепер воїном, безстрашним месником.
Капітан Василь Кравчина стояв на горбку і спостерігав за боєм. Земля здригалася під тягарем залізного потоку. Сім раз сходилися бійці з противником і відбивали його. Тридцять шість ворожих танків палало на полі.
Олеся стояла біля криниці з відрами. Проходило військо на захід. Бійці пили воду і дякували. Дівчині хотілося почати пошуки Василя, але щось їй підказувало, що він сам знайде її. І він прийшов. Василь теж був вражений її зміною і сказав: «Яка ти красива!» — гладячи її сиву голову.
До спаленої хати прийшли Лаврін, Роман, Іван Запорожець. Стали разом коло печища і заспівали улюблену пісню матері: «Ой піду я до роду гуляти, Та ж у мене увесь рід багатий…» Вранці Олеся знов проводжала на війну весь свій рід.