"Федько-халамидник": переказ оповідання
15 серпня 2025 р.•
"Федько-халамидник" — це оповідання українського письменника Володимира Винниченка про дружбу двох хлопців з різних соціальних верств та трагічну історію їх взаємин.
Головний герой
Федько був справжній розбишака-халамидник. З ним весь час траплялись якісь історії. То шибку розіб'є, то око товаришеві підіб'є. Діти граються, ліплять хатки з піску, Федько раптом візьме та й поваляє — і своє, і чуже.
А як хто заплаче, то звалить на землю й питає, чи наживсь на світі. Як той згоджується — відпускає, як ні, то ще й наб'є. Запускають діти змія, то Федько прийде (не криючись, не любив ховатись) та й одбере. Але бувало так, що візьме й оддасть змія, ще й ниток своїх дасть для вірьовочки.
Батьки його за шкоду лаяли й били. Але й тут він поводиться не так, як усі діти: не плаче, не проситься, насупиться й сидить. Батько стане його бити — і не скрикне. Після цього батько вийме з кишені дві чи три копійки й дає йому:
— То тобі за те, а це за те, що правду говориш.
Федько, справді, не любить брехати й товаришів не видає.
Зустріч з Толею
А найбільше Федькові доставалося за Толю. Це була дитина тендітна, ніжненька, делікатна. Піде з Федьком, полізе на дерево, обов'язково подряпається, штанці порве. Мати лає, бо боїться, що Толині батьки виженуть їх з будинку і ніде буде жити. Батько б'є й наказує не водитися з благородними дітьми.
А Толі з Федьком і самому цікаво. От іде дощ, грім гримить, ллє як із відра. Страшно. Сидить Толя біля вікна, відійти не може. Мати заборонила дивитись, так воно ще цікавіше стало.
Аж ось Толя, Федько з хлопцями вискакують під дощ. І так їм весело. Бігають, стрибають, дощик закликають, у воді то гвіздок, то підкову знайдуть, регочуться. Вибіг і Толя. Холодно йому, бархатні штанці замочив. А наступного дня Толя хворий, а Федькові хоч би що. Знову б'ють Федька.
Весняний льодохід
Настала весна. Лід пішов річкою. Цікаво подивитись. Приходить Федько, хвастається, що завтра піде на річку. Вже й палицю здоровенну знайшов. Толі теж цікаво. Вранці він приєднується до хлопців, і, замість того щоб іти в школу, вони гуртом попрямували до річки.
А на річці народу — тьма. Крига, як стадо волів, йшла тяжко, напирала одна на одну, тріщала, зчиняла гармидер, потім знову поволі йшла. Хтось із смільчаків застрибував на крижину.
Заклад і небезпечна переправа
Федько, дивлячись на це, замріявся: от би по кризі на той берег перескочити. "Ану, спробуй! — запропонував Толя. — Ти ж хвалився, що будеш їздити на крижинах. Ану!"
Засперечались: якщо Федько зможе, Толик віддасть йому свого перочинного ножика, якщо ні — то Федько йому свого чижика.
І Федько побіг. Стрибнув на крижину, підбіг до краю. Спробував палицею сусідню — угинається, Федько вибрав іншу. То на животі повзе по тонких крижинах, то впирається палицею, перестрибуючи крижані латки. Як комашина, крутиться, щось вигукує, шапкою махає, сміється. Дістався до берега й назад. Ніхто його не лає. Бо хіба ж можна лаяти такого спритного. Всі з захватом дивляться на нього, оточили.
Трагедія
Толі стало заздрісно. Він підійшов до Федька й попросив палицю. Всі здивовано глянули на Толю. Федько спочатку не хотів давати, бо ж Толя не зможе так. Але Толя образився, і Федько віддав.
Так само, як Федько, розбігся Толя й стрибнув на крижину, потім на другу. Але тут насунула купа льоду й одрізала його од берега. Він один залишився серед страшної криги. Стало лячно. Руки похолоділи, весь розм'як. Він уже не знав, що робити, навіть крикнути не міг, тільки стояв і тихенько плакав.
І Федько десь зник. Але ось він з'являється із довгою палицею, забиває гвіздок.
— Держись, Только, я зараз буду коло тебе! Держись, не бігай, стій на місці!
Федько зіскочив на Толину крижину. Забрав Толю. Потім перестрибнув на іншу, підсунув її поближче до Толі. Але раптом крижина під Федьком розламалася навпіл. Хлопець зник під водою. Винирнув, ухопився за крижину. Толя забігав. Федько попросив його подати палицю. В цей час крижина підійшла до берега, і Толя, як стріла, вилетів з неї.
Фінал
Як тільки його витягли, він почав бігати. Вода лилась з нього, зуби цокотіли:
— Нічого, не перший раз, я цієї зими три рази на льоду провалювався. Треба тільки бігати.
Але йому не дали побігати. Прибігли Толині й Федькові батьки, дуже люті. Толя все плакав і просився, кричав, що він не винен, що не хотів іти, що його потягли й що то Федько штовхнув його на кригу. Толин батько зупинився. Він запитав у Федька, чи це так, бо знав, що той ніколи не бреше. Толя стояв такий зляканий. Великими, повними страху й тоски очима дивився прямо на Федька, сльози текли йому по очах і зупинялись у куточках рота. І Федько сказав, що то усе він.
Через три дні Федько помер. Коли його ховали, на кладовище йшли хлопці з усіх сусідніх вулиць. Друзі ридали навзрид. Толя ж тихенько виглядав у вікно. Йому було цікаво, як ховають Федька-халамидника. Коли Федькова труна сховалася за рогом вулиці, Толя одійшов од вікна, перекрутився на одній нозі й побіг гратися з чижиком. Цього чижика він сказав Федьковій матері віддати йому, бо він його виграв у Федька.