«По дорозі в казку» читати. Олександр Олесь
19 серпня 2025 р.•
«По дорозі в казку» — етюд Олександра Олеся, написаний у 1908 році. Твір розповідає про групу людей, які заблукали в темному лісі та намагаються знайти дорогу до світла. Головний герой — молодий чоловік, який не втрачає надії та знаходить стежку, що веде до Казки — символу кращого життя. Це філософський твір про пошук мети, надію та віру в краще майбутнє.
«По дорозі в казку» читати повністю
Етюд на 3 картини
І КАРТИНА «По дорозі в казку»
Ліс. Ніч. Люде. Сплять, збираються спати.
Убрання не має ознак нації й часу.
Він.
Юрба (старі, молоді; чоловіки, жінки, діти).
Дівчина.
Окремі голоси з юрби:
— Сьогодні тепло так, що можна не вкриватись.
— Гляди, щоб вранці бігать не прийшлось та грітись.
— А так! Мороз одурювать уміє… Сховається на мить, усі роздягнуться, зрадіють, а він на тебе — стриб! Почав кусать і кров морозить в жилах.
— Ет! Що мороз?! В кожух сховайся та й сиди, а от од голоду сховайся!..
— Останній хліб ми доїдаєм… Що далі будемо робити?!
Хлопчик. Я їсти хочу вже й тепер.
— Ми помремо всі з голоду…
— Не бійсь! До смерті ще далеко!..
— А знаєте, я чув, що можна жить любісінько травою і старості діждатись. Адже ж он живиться травою буйвіл, кінь, коза. Коли ми хліб увесь з'їмо, гайда усі на пашу!
— Ну, ти не смійсь! Пасися сам, коли не маєш чим трави наскубти… А нам Бог дав, крім рота, — руки.
— Чого ви завелись?! Скажіть ви краще — хіба трава людині не завадить?
— Дарма! Привикнути до всього можна. Авжеж! Як звикне — буде жити.
— Ми на зиму нагорнем гори сіна!
— Що? Й зимувати тут?! Та ми померзнемо.
— Хати збудуєм.
— А чим палити?
— Навколо — ліс! Палити є чим.
— Я не про те кажу, — вогню ми де дістанем? Коли б огонь в нас був, ми б, може, й стежки не згубили…
— У лісі живемо, у лісі й заблудились.
— Ішли вночі.
— В цім лісі завжди ніч — вночі і вдень.
В і н. Ні, ні! В цім лісі жить не можна. Дорогу треба нам шукати!
Сміх.
— Еге, піди та пошукай! Шукали ми доволі… аж ноги покололи…
— Я щоку розірвав.
— Я око виколов.
— А в мене брата задавив ведмідь.
— Піди та пошукай ведмедя.
— Спитай у його. Може, знає він, де простяглась дорога…
— Куди йому питать ведмедя? Він борсука злякався вчора.
Сміх.
Він. Я не злякавсь! Мені здалось, що вовк ворушиться в кущах…
— Так ти б його за хвіст! Зідрав би з його шкуру, от і було б прикритись чим… А то поглянь, яка сорочка на тобі. Уся в дірках… Того тебе і дівчина не любе.
Д і в ч и н а. Це я? Так він же ще малий! Йому про це й гадати рано.
— І досі він за мамою сумує… Я чув, як раз вночі він кликав: "Мамо, мамо!"
Сміх.
— Ну, от! От, змалились! Чого сміятися і що ви смішного в словах його знайшли? Коли б піти та пошукать, то, може б, і знайшлась дорога. Вона ж десь єсть, напевно.
— Дивись, який знайшовся оборонець! Ти свині з ним, бува, не пас?
— Це з тим, що борсука злякався?! У його батька не було свиней… У його батька був кобзар.
— Так він водив за руку батька?!
Сміх.
В і н. Смійтесь! Ваш сміх мене минає. Лягають останні. Дівчина підходе до нього й кладе йому на плече руку.
Дівчина. Мені тебе зробилось жалко… Я знаю, в тебе серце добре, як в дитини.
В і н. Жалко! Правда: дітей жаліти тільки можна.
Д і в ч и н а. Я іншого люблю. Мій молодий на цілий хутір швець. Усі до його йдуть. Поглянь, які мені він чоботи пошив! В інших вже давно побилися в дорозі, а в мене ще міцні, немов з колодки вчора зняті. А ти? Ти б що мені зробив? Ти так, як вітер! Сьогодні — тут, а завтра — там. Всі люде на роботі, а ти сидиш собі та граєш на сопілку. Неправду я кажу? Не сердься…
В і н. Так, так… Боротись я не вмію, і не дало життя мені у руки зброї… Я слабкий… Ах, я найслабший від усіх!..
Дівчина. Ти плачеш? Годі!.. Ну, дай, маленький мій, я слізоньки утру… Ну, веселіший став? Ну, заспокойся не всім орлами бути!
В і н. Орлами буть! Сидіти з швайкою і шкуру колупать — невже це єсть літання попід небом?
Д і в ч и н а. Він не літає, він латає, — роботою він дужий…
В і н. Кому потрібно те, що він там щось латає?!
Д і в ч и н а. Тому, для кого він латає.
В і н. А той — кому потрібен? Гробакам?.. Орел! Орли літають над землею, орли з-під хмар клекочуть і, наче дзвоном, клекотом до себе кличуть. Одних з землі здіймають, другим запалюють серця, на третіх жах наводять!.. Твій швець не був ніколи в небі, твій швець нікого не здіймав з землі угору, нікого і не кликав…
Д і в ч и н а. Навіщо кликати йому, коли до його йдуть самі у хату люде?
В і н. Про лет у небі я кажу. У хаті ж ніде й крил розправить.
Д і в ч и н а. Зате сидіти є де. Тепло. Тихо. Громи там не гримлять і блискавки не палять.
В і н. Я не боюсь небес! Мої відкриті груди!
Дівчина. Зате землі боїшся. Тебе, пригадуєш, за щось ударив хлопець; ударив раз і другий, а ти замість того, щоб його схопити, стоїш собі та червонієш… А далі сльози — бризь! Кап, кап… До тину ти припав і плачеш…
Тиша.
В і н. Ет! Коли б могла ти глянуть в душу… Яке там пекло! А скільки всі оці, що завжди сплять, накидали каміння в неї!.. О, чом я не такий міцний душею, як вони?! У їх душа, як кремінь: б'єш крицею по ній, а з неї іскри ллються, їм очі зав'яжи на цілий рік, вони мовчатимуть, аби їм хліб було дістати можна вільною рукою. Удар їх батогом, вони не закричать від гніву. В очі плюнь і дай їм шеляг, вони тобі устами припадуть до рук… Вони міцні, душа їх — кремінь, а я слабкий. Мене стрілою ране навіть погляд злий…
Д і в ч и н а. Ну, що ж? Терпи! Не всім же буть міцними: єсть — камінь, єсть — вода.
В і н. Так… єсть — камінь, єсть — вода… (Дивиться на них). І справді, всі як камені лежать. Не дивиться їм грізно в очі "завтра". Наїлись хліба, ну, і досить. А завтра кору гризтимуть, а там траву…
Д і в ч и н а. Я спати йду… (Іде й зникає в пітьмі).
Хтось (підводиться). Лягай, лишень, і ти, а то ти спати заважаєш. Удень сміються з тебе, то ти мовчиш, а уночі, як всі заснуть, — своя для тебе воля. Лягай! Ми знаємо і так, що в тебе без кісток язик.
В і н. Я спати не піду, не ляжу. Вже світає…
Хтось ще (прокидається). А що таке? Ти й досі не лягав?
— Балакав з дівкою… Я чув усю розмову… Я чув про що, ха-ха, орел наш клекотав! Ти знаєш, він орлом назвався дівці? Твій молодий мовляє що? Швець! А я — орел крилатий.
— Та ну? Ха-ха! Коли ми встанем ранком, я розкажу тобі про його матір. Вона й зимою ходила боса…
— Тому-то він, ха-ха, й не любе так шевців!
Він рушає.
— Куди це ти ідеш?
Він (суворо). Іду шукать дорогу.
Сміються.
— От, дурень! Гляди, там ще ведмідь тебе піймає!..
— Та він злякається! Злякався ж борсука! Він вернеться через хвилину.
В і н. Ні, не вернусь!
Дехто прокидається.
— Про що говорите? Що сталося вночі?
— Та ось іде шукать дорогу.
— Від розуму не піде.
— Та що вам? Хай іде! Наколе ногу на колючку, прискаче зайцем дітям на утіху.
Він. Я, не знайшовши, не вернусь. Знайти я мушу. Душа болить. Я більше тут не можу жити. Тут можна одуріть!
— Ти йдеш? Ти справді йдеш?
— Лягав би та заснув, а то всю ніч не спав, з дівчатами балакав.
— Ні, справді, ти йдеш? Кажу ж, наколеш ноги.
Він пішов ліворуч і зник. Хвилину, чути тріск і шелест.
— Що, він пішов? Я думав, він жартує. Ще пропаде!.. Агов! Вернись!
(Пішов за ним).
Людей прокидається ще більше; деякі сідають, деякі встають.
— Пішов?
— Хіба пішов?
— Атож!
— Навіщо ж ви пустили?
— А як же ти не пустиш?
Тиша.
— Ще… згине!
— А шкода: нікому зла він не робив.
— Всі молоді — гарячі. І я колись хотів іти шукать дорогу. Уже і чоботи озув.
— Чому ж ти не пішов?
— Та так зробилося одразу страшно.
Хтось (вертається з лісу). Я не догнав його: гілля прокляте не пустило. Коли б було видніш, кривавий слід мене б довів до нього. Десь пахла кров, а де — не зміг я розібрати.
— Чого б ти не схотів! Якби було тут видко.
— Нащо б тоді й шукать дорогу?
— Нащо?! Щоб вийти з лісу.
Тиша.
— А десь тропа тут, певно, єсть! Не може буть, щоб люде тут ніколи не блукали. В такому лісі всяк заблуде!
— Звичайно, тут не диво заблудити…
Тиша.
— А що, як він дорогу знайде?
— Ти думаєш? Ха-ха! Той дурень?..
— Чого він дурень? Не був він зроду дурнем.
— Ну, не кажи сього! Він з посміху ніколи не виходив.
— Багато треба людям, щоб сміятись! Піти не так, як ходять люде, або зробить не так, як роблять всі, — то й осміять тебе готові!
— А звісно: люде людьми.
— Мені здається, найде він дорогу.
— Чого тобі здається?.. Ходили ж і без його.
— Мені здається, він ніколи б не пішов, коли б не знав, що тут десь близько стежка. Мені здається, він її шукав давно вже і знайшов.
Д і в ч и н а. Коли б на землю він дививсь, то, може б, і знайшов, а то він дивиться угору. Збирається усе летіти.
— А крил не має.
— Малого й не стає… от шкода! Малого?! Ха-ха-ха!..
Тиша.
— Подумаєш! І не злякавсь піти у нетрі.
— Божусь, що він стоїть десь за кущем і нашу всю розмову слуха.
— Звичайно, в ліс злякається піти. Злякався ж вчора, кажуть, борсука?
Сміх.
— Чи найде він дорогу, а чи ні, а тут не можна довше жити.
— Ого, подумаєш, який знайшовся пан! Молив би Господа, що він створив тебе людиною і ти сидиш між нами, а не вартуєш псом майно абощо.
— Я вартував не раз у пана. Собака спав, а я ходив і прислухався. А це… життя хіба? Хіба я про таке життя раніше марив?
— Хо-хо! Чого ти в дідька забажав!
Дитячий голос І. І я про інше марив.
Дитячий голос II. І я.
— І я.
Грубі голоси:
— Це не життя — прокляття!
— Тюрма якась!
— Печера.
Чути далекий голос у лісі.
— Що це кричить?
— Де? (Підвівши руку, до інших). А стійте… тихше… Я не чую…
— Та це тобі почулось.
— І я мов чув.
Чути крик знову.
— Це він кричить! їй-богу, він.
— Він нас знайти не може.
— А може, він попавсь ведмедю в лапи та кричить — рятуйте.
Знову голос.
— Він нас шукає… Агов! Гу-гу!
— Гу-гу!
Голоси:
— Гу-гу! Гу-гу!
— Ми тута!
— Ми ось де!
— Ага, знайшов? І сам тепер не радий!
— Ого, ого!
— Іди сюди!
— Піти б йому назустріч: піймав він, може, що… не донесе, не вдерже.
— Ходімо ближче.
— От ще — іти! Його ніхто не посилав, — хай сам же і шукає.
Голос (ближче): А де ви? Де ви? Сюди, сюди до мене!
— До його — чуєте? Він кличе нас. І як його вовки не з'їли?
— І не злякавсь! Відважний!
— Він, може, порося піймав та рота затулив йому, щоб свині не почули. Піду йому назустріч: цікаво дуже глянуть.
Він (вривається в гурт). Брати мої! Вставайте!
— А що таке?
— Що сталося? Кажи мерщій.
В і н. Вставайте всі! Ні, всі вставайте!
— Та ти кажи: ми й лежачи почуєм.
— Занадто ти ще молодий, щоб нам, старим, вставати.
В і н. Не стану я казать, поки не встануть всі, не стану!
— Дивись, який гарячий! Божевільний!
— Давайте встанем. Га? Устанем?
— Доведеться…
— А що ж? Хіба нам важко?
Встають.
В і н. Брати мої! Я радість вам приніс велику. Я радість вам приніс!
Сам Бог навів мене, брати мої, на стежку.
Голоси:
— На що? На стежку?! Не може бути! Ми скрізь тут навкруги шукали, ми всі шукали й не знайшли. Хто з нас шукав?
— Ось я шукав.
— І я.
— І я шукав.
— Та ти ж далеко не ходив, — за кущ пішов, постояв, а зараз кажеш, що шукав.
— Та й ти, коли на те вже пішло, і ти далеко не ходив. Ти навіть під кущем заснув!
В і н. Брати мої, тропа!
— Яка тропа? Тобі приснилось, може?
— Нащо даремно нас підвів із землі? Я встав, мовляв, якесь там диво сталось: кілком убили звіра або козу піймали у тенета.
— І я чекав якогось дива…
— І я чекав.
Він. Брати мої, тропа! З цього страшного лісу, де вічна ніч стоїть, вона веде у день рожевий, вона веде до сонця! Брати мої, до сонця!
— Сусіде, ти бачив сонце?
— Ні, але мені казали, що сонце єсть.
— А я вві сні його колись угледів — сяє!
— А я раз зліз на дерево високе, а вітер як хитне гілля дерев, мені в очі так і ударив промінь. Я б, може, і осліп, так баба чимсь мені присипала обидва ока, і все пройшло.
Він. Що кажеш ти? Я бачив сонце і дививсь на його. Очам воно дає єдину втіху. Ходімо ж ми назустріч джерелу утіхи!
— Ти сам іди, а ми і тут свій вік як-небудь доживем.
— На те живем, щоб вік дожити.
— До сонця кличеш ти, — для нас дорога це далека, а от як з лісу вийдеш ти і день ясний угледіш, вернись до нас та й нам розкажеш. А то ми чуєм: день та день, а де він — нам ніхто не скаже.
В і н. Брати мої! Зоря зійшла над нами!
— Яка зоря? Він божевільний зовсім!
Дивляться вгору.
— Ніякої зорі.
— І я не бачу.
— І я.
Він. Заблисла нам мета в тумані. З метою жить не те, що без мети. Мета знімає з плеч вагу велику і крила нам легкі дає. Сліпі з метою йдуть, як зрячі.
— Постійте, чому це він усе говорить? Тут є старші від нього.
Молоді голоси. Нехай! Нехай! Слова його як струмінь ллються.
— Вони дають якусь надію.
— Вони на серце падають.
— Вони знімають гніт з душі: мені немовби легше стало.
— І мені.
— І мені.
В і н. І я вас поведу до світлої мети — тропа веде до неї. Що тут тропа лежить, про це я знав ще змалку. Мені казав один мандрівець, що той, хто вперше йшов по ній, щоб не згубить її, ішов і сіяв мак червоний. І я дві квітки сам знайшов.
— Знайшов? Ану квітки нам покажи.
— Про мак ми чули. Ти б нам квітки приніс та показав, щоб ми могли пойняти віри.
— Про мак, звичайно, всі ми чули.
— То та тропа хіба лежить в долині? Вона по горах в'ється!
— То, може, ця тропа й на гори вийде.
— А може, й так.
— Ти мак нам покажи!
— Еге, ти мак нам покажи!
В і н. Ось мак! Ось мак! Я заховав його на грудях. (Виймає дві квітки маку).
— Дивіться, мак! Їй-богу, мак…
— Справді мак?
Всі оточують Його.
— Або я сплю, або квітки я бачу.
— А дайте гляну я!
— Постій! Не всім же зразу.
— Який великий!
— Який червоний!
— Як кров.
— Як кров.
— Як кров.
— Та це не мак — це кров його.
— І пахне кров'ю.
Тиша.
— А ось на боці теж. Ось гляньте на сорочку!
— Це знову кров.
— Ану! (Бере рукою і знімає). Знімається! Пелюстки маку! Третя квітка!
— Це та тропа!
— Постійте! Що ви?!
— Це та тропа! …
— А гляньте, квіти свіжі.
— Мені здається, що вони зів'ялі.
— Свіжі, свіжі!
— Живі, живі!
— Ми підем з ночі!
— Ми вийдем з лісу.
— Ми вгледим ранок.
— Ми вгледим сонце.
— Ми вгледим день.
— Ми вийдем з лісу.
— Та що це ви?! Куди іти?! Хіба забули ви, як важко йти, як страшно?
В і н. Я поведу вас, я йтиму перший. Ви візьмете кілки, а я розкрию груди і вільними руками терни колючі буду розгортать. Там день, блискучий день, я бачу, і ви, ви всі мене не зможете спинити.
— Я вже старий і вже гаразд не бачу, — він справді дужий, молодий?
— Погляньте, як у його очі блискають, неначе у вовка…
— Якою міццю дихають слова!
— Він не злякається.
В і н. Розбийте груди і серце викиньте моє голодним псам, коли я світло дня не вгледжу. Коли злякались ви, я сам піду з надією за руку!
— А це ж, здається, той, що раз колись злякався борсука?..
— Мовчи, ти знаєш там багато!
— Хіба не бачив ти, коли він сам пішов у нетрі? А перед сим хіба не чув ведмежого реву?
В і н. Хай грім мене ударе, я впаду без крику, хай ляжуть леви на тропі, я перейду по їхніх спинах. Я не боюсь нічого.
— Який він сміливий!
— Який відважний!
— А може, це не він, а може, це другий?!
Д і в ч и н а. (підходить до Нього). Це ти? Твій вид і голос. А дай я гляну в очі… Ти не плачеш?
— Хто? Він заплаче? Тобі приснилось, може?
Д і в ч и н а. Ні, ні! Я бачила сама, як він вночі сьогодні плакав.
— Запорошив він, може, око.
— Упала, може, з гілки вранішня роса.
— Роса, роса, звичайно, впала.
Д і в ч и н а. То так мені здалося?! Ти… не плакав?!
Він. О, коли б міг я плакати і ублагати вас слізьми покинуть ліс великий! О, коли б міг я іскрами вогняних слів своїх цей ліс проклятий запалити і вам одкрити небо!
Д і в ч и н а. Адже ж ти той, що любиш так мене?
В і н. Коли б я міг потоком сліз своїх невпинних з корінням вирвати дуби столітні і вам блакитний обрій показать… Я плакав би…
— О, як він любить нас!
— Як жалує він нас…
В і н. Брати мої! Зійшла зоря над нами. Заблисла нам мета. А ще недавно так ми сном глибоким спали і вірити не вірили в ніщо. Життя було для нас повільним умиранням. Родились ми на те, щоб в той же день почати умирати, бо смерть була для нас не гірша від життя. Тепер же будем жить на те, щоб жить. Тепер горіть на те, щоб дужче розгорітись.
— Яке велике щастя!
— Він справді ту тропу знайшов, що вдень виводе з лісу.
В і н. Я в Казку вас веду, брати мої, у Казку! Там день, там сонце золоте!..
— Так він веде нас в Казку?
— А ти не чув?! Він нас веде у Казку.
Д і в ч и н а. Мені колись казали, що в Казці тій живуть крилаті люде. По двоє крил у кожного, і навіть у дитини. Я дуже хочу вгледіть Казку.
— А я останусь тут.
(Згодом). Та ви усі хіба йдете?!
— Не знаю… я іду.
— І я.
— І я іду. Я нізащо тут не лишуся.
— І я.
— І я.
— То, може, й ми, стара, помалу підемо за ними?..
— Авжеж… подибаєм. На старість, може, сонце вгледим.
— То всі йдемо?
Голоси. Усі, усі, усі!
В і н. Світає! То ранку чистого пробивсь крізь хмари листу усміх дивний і нас, стріваючи, вітає. Привіт тобі, прекрасний ранку! За всіх братів прийми від мене привітання. (Вдаючись до юрби). А ви… вже на ногах?! Ви вже готові йти за мною? Я бачу — все лахміття ви забрали!
Покиньте все: нас ждуть там оксамити!
— Оксамити!
— Оксамити!
— Покинь!
— Покинь!
— Покиньте!
— Ні, краще все давайте в купу зложимо. Коли б, не дай нам Боже не дійшли, повернемось назад і розберем, хто що залишив.
— Чого ми вернемось?
— У ліс вертатись знову?!
— Ти божевільний!
— А може, він сказав і правду?
— Може, й правду.
— Спитай у Його.
Підходе до Нього.
— Скажи: невже ми можемо сюди вернутись знову?
В і н. Хто в Казку йшов хоча вві сні солодкім, той в ліс уже не вернеться ніколи!.. Для того ліс труною, пеклом здасться. Немов орел, прикутий до землі, той буде в небо рватись доти, аж доки серце не порве.
Брати мої! Я вас веду у Казку. Усі, усі за мною! (Він розхиляє віти і йде, за ним юрба).
Завіса