Франческо Петрарка: сонети українською

Благословенні місяць, день і рік,
Пора, година, край, містина мила,
Коли краса її очей сп'янила
Мене, і став я бранцем їх повік.
Благословенні: біль, що в душу вник,
Що об'явилась ним Ерота сила,
Лук і стріла, що серце проразила,
І рана, що пройшла в його тайник.
Благословенні всі рази, коли я
Ім'я моєї пані називав,
Мої зітхання, порив, плач і мрія.
Благословенні і рядки, що склав
Я їй на честь, і мисль моя: до неї
Вона іде, до неї однієї.
Переклад: Михайло Орест

Коли любов, схиливши зір нетлінне,
Збирає дихання в одно зітхання
І перетворює його в звучання
Ясне, благе, небесне, янголине.
Моє все серце так розкішно гине,
І так нуртують мислі і бажання,
Що мовлю я: "О мите, будь остання,
Якщо такої гідний я кончини!"
Але той голос, що в його я волі,
Спиняє душу, відійти готову:
Його впиваючи, вона блаженна.
І знов живу я, і моєї долі
Нить то вкоротить, то розгорне нову
Вона, що межи нас, небес сирена.
Переклад: Михайло Орест

Є звірі: сонця блиск їх зносить зір,
І звірі є, що світла дар багатий
Для них засильний, щоб його прийняти, —
Підходить вечір їм і тіней мир.
Є також інші: їх жене в простір
Назустріч сяєву порив крилатий,
Хоч згубну міць його їм дано знати.
Подібний я до них, я - бідний звір.
Моєї пані світла не знесу я
І чую, що шукатиму я всує
Похмурих місць і пізньої доби.
Сліз очі повняться, і біль їх жалить;
І все ж іду я на наказ судьби
До сонця, що мене - я знаю - спалить.
Переклад: Михайло Орест

Хто чуд жаден, які дійснять природа
І небо, хай приходить подивляти
Світило це, для світу забагате:
Сліпий-бо світ, чужа йому чеснота.
Хай він спішить, бо не триває врода,
Гне ліпших смерть, а злим дає стояти,
І та, що ждуть її богів палати, —
Вона мине, прекрасна ця істота.
Побачить він, прийшовши своєчасно,
Співміру гожу всіх дарів і чарів,
У ній, єдиній, явлену велично.
І скаже він, що я віршую празно,
Що надмір сяєва мій ум потьмарив, —
А прийде пізно - плакатиме вічно.
Переклад: Михайло Орест

Зефір життя вертає красноденне —
Траву на запахущі оболоні,
Первоцвіти то білі, то червоні
І щебет Прокни з горем Філомени.
Сміються луки, небо знов натхненне,
Зевс радий радістю своєї доні,
Все на землі, в повітрі, в воднім лоні
Кохання знати хоче знов, блаженне.
А я, нещасний? Тяжчі ще зітхання
В моє вернулись серце; ключ від нього
Вона взяла на небо в мить розстання.
Все: цвіт і птиці голосу дзвінкого,
І коло дам достойних упадання
Мені - пустеля, повна звіру злого.
Переклад: Михайло Орест

Петрарка поєднує строгий італійський римований каркас із дуже особистою сповіддю. Кожен текст побудований на антитезах: холод/жар, світло/темрява, надія/розпач. Вони допомагають показати роздвоєність героя перед обличчям почуття.

Зверніть увагу на синтаксичні повтори (анафори «Благословенні...» чи «Є звірі...»), що створюють музичну хвилю. Вони підсилюють молитвенний тон і показують, як ліричний герой постійно повертається до імені Лаури.

Образи природи (Зефір, зорі, сонце) резонують з емоційними станами автора: так у гуманістичній поезії природа відображає людське серце.