«Сойчине крило» характеристика головного героя ХОМИ

27 січня 2025 р.

5 хв читання

Хома (Массіно) — головний герой новели Івана Франка «Сойчине крило», складний та суперечливий персонаж. Інтелігент, що пройшов шлях від активного громадського діяча до самітника, він переживає глибоку внутрішню трансформацію під впливом кохання та розчарування.

«Сойчине крило» характеристика головного героя Хоми

Упродовж усієї новели ми спостерігали духовне очищення головного героя. На початку твору він – відлюдько, самітник. Поступово в ньому відбувається пробудження до життя, до кохання, він вчиться не просто існувати, а жити, прагне «рвонутися до нового життя».

Він – інтелігент, розумний, освічений, який оточив себе штучними, хоча й мистецькими витворами культури. Улюблені книги, портрети Гете, Емерсона, Рескіна, журнали, зокрема стаття Уайльда про Ісуса Христа, захоплення музикою – все це той «ілюзорний світ», у який поринув наш герой після того, як став жертвою кохання. Він став «артистом життя, естетом».

Герой працює радником в одному бюро, зайнятий працею, що напружує розум, але не торкає серця. Він ввічливий, чемний, має гарні манери, але не має друзів, нікого не пускає у свою душу.

Герой – відлюдько, самітник, суспільні проблеми, людські пристрасті не зворушують його, хоч у глибині серця жевріє іскра кохання, яка не дає йому спокою. Та він боїться навіть собі зізнатися у цьому.

Перед нами звичайний чоловік, що зворушує силою свого почуття до дівчини. Це людина з ніжною, вразливою душею. Кохання окрилює його, дає сил боротися.

Наш герой любив ліс, любив збирати гриби, природа допомагала відновлювати сили, збагачуватися духовно. Можливо, саме ця любов до природи і сприяла виникненню палкого почуття до Манюсі, яка уособлювала собою саму природу, ліс, була духовно близькою Хомі. Та після втечі коханої молодий чоловік боляче переживає зраду, і це породжує у ньому черствість, замкнутість, відчуженість.

Однак Массіно не спроможний вирвати з душі чарівний образ дівчини, котру кохає всім єством, він не може протистояти живим почуттям. У кінці твору він повертається до себе, до людей. Кохання перемогло.

Риси характеру Массіно (Хоми)

інтелігент, розумний, освічений
відлюдько, самітник
ввічливий, чемний, має гарні манери
ніжна, вразлива душа
любить природу, ліс, збирати гриби
артист життя, естет
не має друзів, нікого не пускає у свою душу
боїться зізнатися у коханні
здатний на глибокі почуття
здатний до духовного очищення

«Сойчине крило» цитатна характеристика Хоми (Массіно)

Сороковий рік життя, так як і тридцять дев'ятий, і тридцять восьмий, починатиму зовсім інакше. Відлюдьком, самітником. Та сим разом попробую празничніше, краще, гармонійніше розпочати його, як двох попередніх років.

Двох попередніх років я ще був новаком у твердій школі самоти. Ще не порвав усіх ниток з минулим і теперішнім. Ще щось тягло мене кудись. У душі ще не вмерла була та мала дитинка, що плаче до мами. Тепер се вже скінчилося. Давні рахунки замкнені, давні рани загоєні. Де колись хвилювало та бушувало, тепер тихо та гладко.

Дурень, хто на порозі сорокового року життя не пізнав ціни життя, не зробився артистом життя!

Я пройшов важку школу і, здається, навчився в ній дечого. Я погубив багато цвітів по життєвій дорозі, похоронив багато ілюзій та охоронив коштовний плід і виніс його зі всіх катастроф, як Камоенс свою епопею з кораблекрушення, а се, власне, ту вмілість жити і насолоджуватися життям.

Ось тут, у тім затишнім кабінеті, обставленім хоч і не багато, та по моїй уподобі, я сам свій пан. Тут світ і поезія мого життя. Тут я можу бути раз дитиною, другий раз героєм, а все самим собою. Зо стін глядять на мене артистично виконані портрети великих майстрів у штуці життя: Гете, Емерсона, Рескіна. На поличках стоять мої улюблені книги в гарних оправах. На постаменті в кутику мармурова подобизна старинної статуї хлопчика, що витягає собі терен із ноги, а скрізь по столиках цвіти — хризантеми, мої улюблені хризантеми різних кольорів і різних відмін. А на бюрку розложена тека з моїм дневником. А обік бюрка столик, застелений, уквітчаний — їй-богу, сьогодні не лише листки барвінку, але й сині його квітки! Штукар мій Івась, се він таку несподіванку придумав для мене. Знає, що я в тім пункті забобонний, вірю, що цвіт барвінку на Новий рік приносить щастя.

Від часу моєї остатньої романтичної історії, тої там, у лісничівці, перед трьома роками, на мене не раз находить дивне чуття. Коли до мене сміється, зо мною говорить, залицяється молода дівчина, особливо брунетка, мені все здається, що шкіра, і м'ясо, і нерви на її лиці робляться прозірчасті і до мене вишкіряє зуби страшна труп'яча голова. Іноді в такій хвилі мене всього обдасть морозом.

Зникнення коханої його «випхнуло з кипучої течії громадської праці і загнало в… тиху, відлюдну пристань»; «вчений, вдумливий чоловік»; «поганий егоїст і сибарит».

Голубочко моя! Дети, озовися! Нехай у сю новорічну годину хоч дух твій перелине через мою хату і торкне мене своїм крилом! Нехай його подих донесе хвилю дійсного, широкого, многостраждущого життя в моє слимакове, паперове та негідне існування! Може, й я прокинуся, і стрясу з себе ті пута, і рвонуся до нового життя, життя «у вірі, надії, любові»!

…ти в моїм житті був тим палким сонцем, яке змушує квітку розвитися, і розпуститися, і відкрити свою чашечку, і розлити свої найкоштовніші пахощі.

Невже одна поява отих кількох аркушів, записаних її рукою, одного засушеного крильця давно вбитої пташини може вивести тебе з рівноваги?

Женщино, демоне! Чого тобі від мене треба?

Женщино, комедіанко, прокляття на тебе! Всі твої слова, і сміх, і сльози – все комедія, все роль, все ошука!

Де мої сподівані радощі? Де мої естетичні принципи? Де моє тихе задоволення? Пропало, пропало все! Ось де життя! Ось де страждання! Ось де боротьба, і розчарування, і безмежні муки, і крихітки радощів, задля яких і безмежні муки не муки!

«Іноді досить одного слова, щоб убити чоловіка, щоб навіки або на довгі літа зробити його нещасливим!» – ці слова належать Хомі.