Автори — сторінка 221

Літературознавець, доктор філологічних наук, головний науковий співробітник Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України. Керівник Гоголезнавчого центру Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Головний редактор «Гоголезнавчих студій». Автор шести монографій і книжок, понад 200 наукових публікацій, упорядник і автор вступної статті до зібрання творів Миколи Гоголя українською мовою у семи томах.

Український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч.

Народився 23 січня 1891 р. в с. Піски на Чернігівщині. Отримав музичне виховання, грав на флейті, гобої, кларнеті, бандурі, піаніно та ін.

Навчався у Чернігівській духовній семінарії, потім – у Київському комерційному університеті, який не закінчив у зв’язку з революцією.  Працював в хорі (спочатку солістом, а потім – диригентом). Згодом –  у газеті «Нова рада»(1917), у журналі «Літературний вісник»(1918-1919).

 З 1947 р. — член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології. 1943— 1948 рр. — міністр освіти УРСР. З 1953 по 1959 рік — голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради Національностей Верховної Ради УРСР, член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей.

Як поет П. Г. Тичина починав у 1906-1910 рр. з наслідування народних пісень та творів Т. Г. Шевченка. Перші друковані твори молодого поета з'явилися 1912 р. Подією величезної ваги в новочасній українській літературі став вихід у світ першої збірки віршів «Сонячні кларнети» (1918), пройнятої сонячною вірою в життя, людину, в рідний знедолений народ. Ця книга одразу поставила 27-річного поета поруч із першорядними митцями новочасного українського відродження.

Протягом життя П. Г. Тичини існував постійний і надзвичайний тиск на нього, на його творчу активність. Імпресіонізм і особливий композиційний характер його творів, починаючи зі збірок «Плуг» (1920) і «Вітер з України» (1924), дедалі більше пом'якшується і замінюється спершу риторичними, а далі й абстрактними формулюваннями. Переломною у творчості поета вважається збірка «Чернігів» (1931 р.), яка означила його перехід в число «офіціозних» авторів.

Однак творчість Павла Тичини й після цього не вписується у прокрустове ложе простих схем: його приховане протистояння з тоталітаризмом на цьому не припиняється. Це засвідчують окремі поетичні, літературознавчі, публіцистичні твори пізнішого часу: «Григорій Сковорода» (1939), «Похорон друга» (1942), «Творча сила народу», «Геть брудні руки від України» (1943) та деякі інші.

Помер  16 вересня 1967 року у  Києві.